Обрядовий вінок плели на Купала. Івана Купала – давньослов”янське свято літнього сонцестояння. Серед українців Купала відзначала переважно молодь у купальську (іванівську) ніч. Свято поєднувало елементи культу Сонця, аграрної магії, очисних та еротичних обрядів. Купальський обряд проводився з 6 по 7 липня. Місцем святкування обирали береги річок, левади, луки чи лісові галявини, але з неодмінною умовою – наявністю води.В обід до лісу або на луку йшли
дівчата, щоб назбирати квітів для вінків. Дівка, яка втратила честь, не мала права брати участі в купальському святі, бо не могла одягнути вінок – його вона „загубила”. Потайки від хлопців вони плели віночки з живих квітів. Вірили, що трави і квіти, зібрані на Купала, мають особливо цілющі властивості. Вінки плели їз любистку, барвінку, волошок, м’яти, рути, череди та інших пахучих трав. При виплітанні вінків дівчата співали пісні.. 
А ми рутоньку посієм, посієм!
Зеленую руту, жовтий цвіт
Посієм!
А ми рутоньку пополем, пополем!
Зеленую рутоньку, жовтий цвіт
Пополем!
А ми рутоньки нарвемо, нарвемо!
Зеленую руту, жовтий цвіт
Нарвемо!
А ми віночки спетемо, сплетемо!
Зеленую руту, жовтий цвіт
Сплетемо!
А ми дівочок вберемо, вберемо!
Зеленую руту, жовтий цвіт
Вберемо!
Після потоплення Купали дівчата, співаючи, йшли до річки ворожити. Вінки з прикріпленими свічками пускали на воду. Ворожіння на вінках – одне з найцікавіших і найпоетичніших дійств купайлівського обряду.
О. Воропай описує це дійство так: „І ось у темну купальську ніч на спокійній поверхні води пливуть десятки вінків із золотистими вогниками, віщуючи дівочу долю. А дівчата в цей час ідуть понад річкою й співають”:
В гаю зелененькім соловейко щебече,
Соловейко щебече;
Там дівчина мила віночок пустила
З барвіночку, з барвіночку.
Плинь, плинь, віночку, гарний з барвіночку,
За миленьким, за миленьким...
Якщо віночок попливе за течією і щезне вдалині – заміжжя буде нещасливим, бо ймовірні часті розлуки. Якщо приб’ється до ближнього берега – суджений буде з місцевих, коли відпливе на протилежний бік – прийдуть свати з сусіднього села. Якщо вінок крутило і він тонув, то це віщувало смерть. Дещо пізніше на віночки дівчата ставили дві свічечки: жертву Богові на долю собі і судженому. Парубки, які ховалися коло річки нижче за течією, виловлювали вінки і поверталися з ними до дівчат. Дівчата впізнавали свої вінки і часто приймали це як долю, що обрала їм цих парубків за суджених.
Як оповідає О. Воропай, на Полтавщині пущений на воду вінок переймає наречений дівчини. „Коли вже парубок гуляє з дівкою, то старається зловити її вінок. Часом хлопці й на човни сідають та пливуть ловити вінки. Парубок знає, котрий вінок пустила його дівка: вона йому про це каже. Кожна дівка плете вінок, щоб можна було його пізнати: вплітає велику квітку – червону чи білу, а то часом стрічкою перевиває свій вінок чи якесь листя вплітає, щоб можна було впізнати. Пускаючи на воду вінки, дівчата на Полтавщині співали”:
По садочку ходжу, виноград саджу,
Посадивши та й поливаю,
Ой поливши та й нащипаю,
Нащипавши, віночок зів’ю,
Віночок зів”ю, на воду пущу,
Хто вінок пійме, той мене візьме.
Карандєєва Юлія, учениця 9 – А класу , гурток „Берегиня”
Комментариев нет:
Отправить комментарий